Інвестиційна діяльність (інвестування) являє собою сукупність практичних дій суб’єктів (інвесторів та учасників) по реалізації інвестицій. Головним суб’єктом інвестиційної діяльності, що приймає рішення про вкладення власних, запозичених або залучених майнових чи інтелектуальних цінностей у об’єкти інвестування, є інвестор.

 З точки зору суб’єктності у світогосподарській теорії і практиці розрізняють індивідуальних, інституціональних, корпоративних інвесторів і уряд. Відмінності між ними полягають в масштабах керованих ресурсів, характері і методиках прийняття рішень. Індивідуальний інвестор  самостійно (без посередників) здійснює інвестиційну діяльність. Інституційний інвестор— це фінансовий посередник, що акумулює кошти індивідуальних інвесторів і здійснює спеціалізовану інвестиційну діяльність, як правило, на операціях з цінними паперами. До інституціональних інвесторів відносяться інвестиційні фонди та компанії, пенсійні фонди, страхові компанії, взаємні фонди, а також банки. Корпоративними інвесторами є підприємства та організації різних галузей економіки. Як специфічний інвестор виступає уряд.

Учасники інвестиційної діяльності — це фізичні та юридичні особи, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або доручень інвестора. Визначаючи цілі, напрями і обсяги інвестицій, інвестор для реалізації своїх намірів залучає на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності.

 Українське законодавство також поділяє суб’єктів інвестиційної діяльності на інвесторів і учасників інвестиційної діяльності, якими можуть бути фізичні особи, юридичні особи і держави. Підприємство (юридична особа), наприклад, є по своїй суті корпоративним інвестором, який може здійснювати інвестиційну діяльність напряму (виконуючи при цьому і функції учасників інвестиційної діяльності) або через посередників (переважно інституціональних інвесторів при реалізації фінансових інвестицій).

Об’єкти інвестування поділяються на три групи матеріальні, нематеріальні та фінансові активи.

Слід зазначити, що до останнього часу у вітчизняній господарській практиці були певні проблеми стосовно визначення інвестиційних операцій, пов’язаних з нематеріальними активами. Сучасне українське законодавство розширює нормативне поле, ввівши поняття капітальна інвестиція — господарська операція, яка передбачає придбання будинків, споруд, інших об’єктів, які підлягають амортизації. Визначено сутність нематеріального активу як такого, що не має матеріально-речової (фізичної) форми і структури; забезпечує отримання у майбутньому економічних вигод від використання; може бути достовірно оціненим. З різним ступенем деталізації нормативно визначено елементний склад нематеріальних активів як об’єкту інвестування.

Міжнародна інвестиційна діяльність — це сукупність дій її суб’єктів (інвесторів і учасників) щодо здійснення інвестицій за рубіж та іноземних інвестицій з метою одержання прибутку. Її суб’єктами — інвесторами є фізичні особи, корпорації, національні та міжнародні фінансові інституції, уряди країн, а суб’єктами — учасниками є фізичні та юридичні особи, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або доручень інвестора.

 Щодо суб’єктів міжнародної інвестиційної діяльності використовують такі поняття:

інвестор інвестицій за рубіж — суб’єкт-донор, який є резидентом певної країни (країни базування) і який вкладає кошти в об’єкти за рубежем;

зарубіжний реципієнт інвестицій — суб’єкт, який не є резидентом країни базування і який отримує кошти від інвестора, який є резидентом країни базування;

іноземний інвестор — суб’єкт, який не є резидентом приймаючої країни і який вкладає кошти в реципієнтів, що є резидентами приймаючої країни;

реципієнт іноземних інвестицій — суб’єкт, який є резидентом приймаючої країни і який залучає кошти іноземних інвесторів.

Комплекс заходів з моменту прийняття рішення про інвестування до завершальної стадії інвестиційного проекту визначається як інвестиційний цикл. Інвестиційний цикл включає передінвестиційну, інвестиційну та експлуатаційну фази. Ряд інвестицій циклів, що повторюються, — це інвестиційний процес. У інвестиційний процес постійно залучаються ті, хто має вільні інвестиційні ресурси, і ті, хто відчуває в них потребу.

Інвестиційні ресурси — це поєднання реального і фінансового капіталу в процесі їх обігу.

 Ресурси інвестора складаються з ресурсів, отриманих з усіх доступних джерел інвестування — внутрішніх, залучених і позичених. Суб’єкти інвестиційної діяльності мають різні джерела залучення ресурсів.

Зазначимо, що залучені та позичені кошти — це перерозподілені кошти власних (внутрішніх, первинних) джерел інвестиційних ресурсів. Перерозподіл здійснюється згідно з певними методами фінансування інвестицій або, іншими словами, способів формування джерел інвестиційних ресурсів для окремих проектів або програм. Застосування тих чи інших методів фінансування інвестицій визначає і приводить до певної структури інвестиційних ресурсів — пропорції формування джерел фінансування інвестиційного проекту або портфеля в розрізі власних, залучених та позичених коштів. Структура інвестиційних ресурсів, з одного боку, суттєво впливає на доходність, ризик та ефективність інвестиційної діяльності, а з іншого — визначає коло та специфіку обліково-аналітичних завдань і процедур.

 Головними національними джерелами інвестиційних ресурсів є заощаджені кошти фізичних осіб, прибуток і амортизаційні відрахування корпорацій та державні ресурси. Створення ресурсів відбувається у процесі створення національного продукту.

 Тотожність обсягів інвестиційних ресурсів та обсягів заощаджень дозволяє визначити, скільки фінансових ресурсів можуть запропонувати фізичні особи країни ринку фінансових капіталів всередині і за межами країн. Заощадження фізичних осіб є різницею між обсягом особистого доходу фізичних осіб (який враховує заробітку плату, доходи за депозитними вкладами, доходи у вигляді дивідендів і трансфертні платежі) та за видатками на особисте споживання. Функція заощадження показує відношення між величиною заощаджень та використовуваним доходом. Національна функція заощадження фізичними особами є зростаючою функцією, де аргументом є валовий національний продукт. Графік цієї функції наведено на рис. 2.3.

 Треба зауважити, що рівність заощаджень та інвестицій виконується для  економіки в цілому, але не обов’язково для фізичних осіб, корпоративного чи державного сектору окремо.

Власні інвестиційні ресурси пересічної корпорації дорівнюють сумі нерозподіленого прибутку та амортизаційних відрахувань, що є чистим грошовим потоком у поточному році. Нерозподілений прибуток корпорації є різницею між доходом, витратами на виробництво та дивідендними виплатами.

 Крім власних ресурсів корпорація для інвестування може використовувати також ресурси, придбані на ринку капіталів. У цьому випадку обсяг інвестицій корпорації за рахунок придбаних ресурсів буде визначатись на підставі кривої граничної ефективності інвестицій, а, точніше, обсяг інвестицій буде визначатись точкою перетину горизонтальної лінії, що відповідає ринковій вартості позикового капіталу, та кривої граничної ефективності інвестицій, що є залежністю прибутковості інвестицій від їхнього обсягу.

Для того, щоб визначити, скільки всього фінансових ресурсів корпорація може використати на інвестування, треба знайти суму корпоративних власних і позичених ресурсів. Додавши власні та позичені ресурси всіх корпорацій певної країни, одержимо рівняння залежності національних корпоративних інвестицій від доходу, витрат на виробництво, дивідендних виплат, амортизаційних відрахувань та від обсягу позичених коштів.

 Обсяг власних інвестиційних ресурсів, що знаходяться у розпорядженні уряду пересічної країни, дорівнює обсягу державних заощаджень, які є різницею між обсягом державного доходу та загальними державними видатками. Державний доход визначається сумою податкових та інших надходжень та доходів держави від діяльності державних підприємств і організацій. Загальні державні видатки визначаються сумою трансфертів, відсотків за державним боргом та державних видатків (на соціальне забезпечення, включаючи освіту та медицину, оборону, субсидії, видатки державних підприємств і організацій тощо).

 Крім власних коштів, уряд для інвестування всередині чи за межами країни може використовувати також ресурси, придбані на ринку капіталів. У цьому видатку обсяг капіталовкладень держави за рахунок придбаних ресурсів буде визначатись на підставі порівняння соціально-економічної ефективності капіталовкладень на великих часових інтервалах та ринкової вартості позичкового капіталу.

 Щоб визначити, скільки всього фінансових ресурсів уряд держави може використати на інвестування, треба знайти суму державних та позичених державою ресурсів.

 Для визначення обсягів ресурсів, що можуть бути надані міжнародними фінансовими інституціями, використовують підхід, що полягає в оцінці їхніх статутних капіталів та принципів формування цих капіталів.

 За рахунок власних ресурсів міжнародна фінансова інституція може надати стільки фінансового капіталу, скільки вона має у своєму розпорядженні у вигляді внесеного статутного капіталу — за винятком тієї частини власних коштів, яка вже використана на кредитування в попередні періоди часу.

 Статутний капітал міжнародної фінансової інституції складається з внесків країн-членів. З іншого боку, внесок кожної країни до статутного капіталу міжнародної фінансової інституції є частиною ВНП цієї країни в тому році, коли статутний фонд заповнювався, тобто обсяг статутного капіталу міжнародної фінансової інституції є функцією від квоти та ВНП країн-членів.

 Обсяг кредитів за рахунок придбаних ресурсів буде визначатись на підставі кривої граничної ефективності ресурсів, тобто ринкова вартість ресурсів, придбаних на ринку капіталу, повинна бути меншою за вартість наданих міжнародною фінансовою інституцією кредитів.

 Щоб визначити, скільки всього ресурсів пересічна інституція може використати для фінансування, треба знайти суму власних і позичених ресурсів за винятком тієї частини власних коштів, яка вже використана на позики в попередні періоди часу.

 У сучасних умовах інвестор має доступ як до національних, так і до міжнародних інвестиційних ресурсів, які акумулюються і перерозподіляються переважно через міжнародні (світові) фінансові ринки.

 Національні і міжнародні інвестиційні ресурси у сукупності називають світовим інвестиційним багатством, яке має фінансову (57,7%) і матеріальну (42,3%) складові. Фінансове багатство накопичується у вигляді цінних паперів (49,6%) і готівки (8,7%), а матеріальне — у нерухомості (35,6%) і цінних металах (6,7%).

Абсолютні обсяг міжнародних інвестиційних ресурсів і світового багатства оцінити дуже важко, а то й неможливо: капіталізація цінних паперів — величина змінна і залежить від кон’юнктури на світових фінансових ринках; курси валют знаходяться у постійному русі і не завжди регулюються ринковими методами; вартість нерухомості залежить від безлічі регіональних факторів, які важко врахувати; коливання вартості цінних металів відбуваються за малими, середніми та довгими циклами. Що стосується методик оцінки кожної складової світового інвестиційного багатства, то вони є різними для країн з різним рівнем економічного розвитку. Однак відомо, що загальний портфель фінансового ринку, наприклад, складав у 1990-і роки більше 30 трлн. дол. США.