В останні роки практика розробки планів економічного і соціального розвитку дедалі більше трансформується в бік пристосування до нових умов. З одного боку, план у перехідний період не повинен бути чисто директивним планом епохи соціалізму. За умов, коли підприємствам надані істотні свободи у використанні фондів, виборі номенклатури продукції, що випускається, пошуку партнерів у її збуті, поставках сировини і матеріалів, ціноутворенні та в інших питаннях господарської діяльності, тобто коли зовсім не потрібними стали багато важелів саме адміністративно-командного управління, план не може бути директивним. З іншого боку, план не може бути чисто індикативним (рекомендованим), адже у багатьох підприємств майно є державною власністю, не сформована ще необхідна для ринкових відносин інфра­структура, триває процес реформування економіки.

Економічна практика також доводить, що не можна в цей час обмежитись і чистим прогнозом. Він дає лише уявлення про передбачувану в перспективі ситуацію і не містить цілеспрямованих заходів та важелів впливу на зміну ситуації. Програма є, по суті, планом досягнення певної мети. Якщо мета охоплює економіку в цілому, то таку програму можна назвати планом.

Система прогнозування, планування і розробки програм складається з прогнозів, індикативних планів і програм та охоплює всі рівні виконавчої влади у розрізі коротко, середньо і довгострокової перспектив. Вона передбачає застосування як економічних, так і директивних методів регулювання розвитку економіки. До останніх належать загальнодержавні норми і нормативи, державний контракт, державні інвестиції, регульовані ціни на окремі види продукції та ін. Отже, цілеспрямоване функціонування економіки забезпечується системою державного регулювання, яка передбачає застосування впливу держави на діяльність суб’єктів економіки.

Складовою системи прогнозування, планування і розробки програм є національні, галузеві і регіональні програми. Вони — основний засіб реалізації державної політики, пріоритетних напрямів економічного і національно-культурного розвитку України, концентрації фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, координації діяльності підприємств, установ, організацій та громадян з метою вирішення найважливіших загальнодержавних проблем. Показники заданої системи на віддаленішу перспективу коригуються в міру розробки і прийняття планів чи програм на ближчу перспективу. Порядок розробки прогнозів, планів і програм економічного і соціального розвитку України визначається Урядом України.

Передбачувані результати економічного й соціального розвитку України та прогнози кон’юнктури ринку використовуються при прийнятті органами законодавчої і виконавчої влади конкретних рішень у галузі економічної політики та при розробці державних програм й індикативних планів. Останні являють в умовах ринкових перетворень найбільший інтерес з точки зору використання при їх розробці нетрадиційного методу планування найважливіших показників та якісних характеристик розвитку галузей економіки, регіонів тощо. В основу цього методу покладені найважливіші народногосподарські макроекономічні показники (індикатори), до досягнення яких має прагнути суспільство.

Відмінними ознаками індикативного планування є:

-       рекомендаційний характер показників (індикаторів) плану;

-       індикатори або орієнтири, які передбачає на майбутнє держава і які досягаються за допомогою певних засобів управління — регуляторів.

На державному рівні повинні впроваджуватися глобальні індикатори, як-то: валовий внутрішній продукт, національний дохід, рівень інфляції; стан фінансів, грошового обігу, фінансового товарного та валютного ринків; рівень межі забезпеченості, мінімальна зарплата та пенсії, середня зарплата; обсяги експорту та імпорту, сальдо зовнішньоекономічної діяльності; співвідношення між фондами споживання і нагромадження, показники обсягу та структури інвестицій. Досягнення цих індикативних показників повинно забезпечуватись впровадженням певних економічних регуляторів, тобто норм і нормативів податкових митних ставок, акцизних зборів, амортизаційних відрахувань, поточних витрат, пла­нових нагромаджень у будівництві, облікових відсоткових ставок та норм обов’язкових резервів Національного банку України тощо.

Інвестиційний процес характеризується трьома групами показників: загальний обсяг інвестицій та їх структура; обсяги проектно-дослідницьких робіт; обсяги будівельно-монтажних робіт.

Індикативне планування інвестицій здійснюється відповідно до головних індикаторів розвитку національної економіки та визначених пріоритетів. Їх обсяг визначається відповідно до прирощення виробничих потужностей та основних фондів усіх виробничих галузей і соцільної сфери. Таким чином, головний по­казник інвестиційного плану (прогнозу) є введення в дію виробничих потужностей та об’єктів соціальної сфери, який визначається в натуральних одиницях виміру (тис. т цукру на рік або тис. м полотна на рік тощо).

Індикатор введення в дію виробничих потужностей узагальнюється стосовно відтворної структури інвестицій, тобто підсумком: за рахунок нового будівництва, реконструкції та переозброєння, за винятком потужностей, вибуття яких очікується в плановому періоді.

Введення в дію об’єктів соціальної сфери визначається стосовно підвищення життєвого рівня населення. Так, планований обсяг нового житла встановлюється, виходячи з потреби одного жителя та приросту населення в певному регіоні з урахуванням вибуття жилої площі. Таким же чином обчислюються індикатори розвитку освіти, культури, науки, охорони здоров’я тощо.

Індикатори введення в дію основних виробничих і невиробничих фондів визначаються у вартісному виразі. Їх балансова вартість дещо нижча від суми інвестиційних витрат: приблизно на 7 % — по виробничих фондах і 5 % — по невиробничих. Різниця утворюється через те, що в кошторисах передбачаються витрати, які не збільшують вартість основних фондів. Це можуть бути вкладення у тимчасові будівлі та споруди; підготовка експлуатаційних кадрів; відчуження або оренда будівельного майданчика; експертиза, технічний нагляд та моніторинг інвестиційних проектів. В окремих випадках за рахунок інвестицій формуються також початкові оборотні фонди та фонди обігу.

На макрорівні визначаються також індикатори незавершеного будівництва, тобто обсяг неосвоєних інвестицій і невведених у дію основних фондів. Ці показники визначають майбутні витрати фінансових і матеріально-технічних ресурсів, які повинні бути передбачені в наступному плановому періоді. У вартісному виразі незавершене будівництво — це заділ, який потрібно подовжити або закінчити у наступному році. З одного боку, це інвестиції, що будуть освоєні у наступному році, і основні фонди, що перейдуть на баланс інвестора, а з іншого, — обсяги підрядних робіт, які повинен виконати підрядник у наступному році. Будівельний заділ виникає зазвичай при будівництві об’єктів з тривалими строками виконання робіт. У свою чергу, будівельна фірма повинна його передбачати, щоб забезпечити собі в майбутньому необхідний фронт робіт і ритмічність виробництва. Отже, будівельний заділ — це об’єктивна економічна категорія, яка відображає обсяг незавершеного будівництва, що очікується. Його індикативне планування необхідне в зв’язку з тим, що терміни спорудження окремих об’єктів виходять за рамки періоду, що планується. Обсяги будівельного заділу повинні передбачатися інвесторами всіх форм власності, оскільки цей показник має збалансувати інвестиції та їх ресурсне забезпечення, передбачити фронт робіт для ритмічної роботи будівельно-монтажних організацій.

Таким чином, індикативні плани (прогнози) передбачають обсяги необхідних і бажаних інвестицій як у державному, так і недержавному секторах економіки і, звичайно, обчислені в них показники мають приблизний характер. Наприклад, потреба в інвес­тиціях визначається як відсоток у національному доході, а можливі їх обсяги від різних джерел фінансування на найближчу перспективу можна визначити за проектами, що вже реалізуються (перехідними), та тими, що передбачаються в плані і, головне, мають відкрите фінансування.

Найперше, що потрібно передбачити в індикативному плані, — це реальні джерела фінансування та їх структуру. Ці індикатори необхідні для:

формування державного бюджету всіх рівнів, визначення його дохідних і витратних розділів, а також для того, щоб зафіксувати рівень його дефіциту;

визначення часткової участі державних і недержавних інвесторів у фінансуванні проектно-дослідницьких і будівельно-мон­тажних робіт за проектами, що будуть реалізовуватися;

визначення обсягів і вартості підрядних проектно-дослід­ницьких, будівельно-монтажних і пусконалагоджувальних робіт та обсягів виробництва матеріально-технічної бази будівництва;

визначення обсягів інвестиційної діяльності фінансово-кре­дитних установ.

Таким чином, після визначення першої групи індикаторів, що характеризують очікувані обсяги інвестицій і їх структуру, можна передбачити відповідні індикатори двох інших груп — обсягів проектно-дослідницьких робіт та обсягів будівельно-монтажних робіт.

Індикаторами плану проектно-дослідницьких робіт можуть бути:

обсяги і вартість проектно-дослідницьких робіт, що фінансуються з державного бюджету (розробка галузевих і регіональних схем розвитку, схем районного планування, типових проектів і нормативних документів, необхідних для здійснення проектних і будівельних робіт у країні);

бажані показники обсягу інвестицій у виробництво та соціальні об’єкти в галузевому та територіальному розрізах;

обсяги проектно-дослідницьких робіт, що здійснюватимуться за рахунок недержавних джерел фінансування.

Індикативне планування будівельного виробництва є важливим для своєчасного забезпечення інвестиційного процесу необхідними потужностями виробників матеріально-технічних ресурсів і будівельно-монтажних фірм. Тобто вони передбачають свій розвиток з метою забезпечення освоєння очікуваних інвестицій. Індикативний план будівельно-монтажного виробництва може передбачати такі показники:

обсяги будівельно-монтажних робіт за кошторисною вартістю державних об’єктів, в тому числі ті, що належить ввести в дію в плановому періоді;

кошторисна вартість робіт, що можуть бути виконані підрядним, господарським або змішаним способами;

обсяги робіт, що фінансуються недержавними інвесторами, в тому числі можливе введення потужностей на цих об’єктах у плановому періоді;

введення в дію потужностей загалом, в тому числі за рахунок нового будівництва, реконструкції, технічного переозброєння та розширення виробництва;

введення в дію об’єктів соціальної сфери в цілому і тих, що фінансуються недержавними інвесторами.

Своєчасно опрацьований та оприлюднений Міністерством економіки план інвестування держави дозволить потенційним інвесторам, державним і недержавним підприємствам, що виробляють та постачають матеріально-технічні ресурси для будівництва, проектно-дослідним і будівельним фірмам вивчити ці орієн­товані індикатори, визначитись щодо своїх намірів участі у конкурсах і тендерних торгах, а потім сформувати портфелі замовлень та укласти підрядні договори (контракти).

За умов будівництва в Україні показники інвестицій можуть передбачатись у державному та місцевих бюджетах, проте лише на перший рік будівництва. Разом з тим чинне законодавство для будівництва за рахунок коштів держбюджету або коштів підприємств державної власності передбачає складати і затверджувати титули будівель, що включають планові показники.

Титул будови (об’єкта) визначає головні техніко-економічні показники: обсяг капіталовкладень і завдання щодо введення потужностей та основних фондів на весь період будівництва з розподілом по роках. Показники титулів будов є плановими як для замовника, так і для підрядника, обов’язковими для міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, банків, що здійснюють супроводження, фінансування і реалізацію проекту будівництва.

Титули складаються тільки для тих будов, які мають затверджену проектно-кошторисну документацію на 1 вересня року, що передує плановому. Розрізняються титули будови, будівництво якої розпочинається, титул перехідної будови та внутрішньобудівельний титул.

Порядок затвердження титулів виробничого призначення:

розрахунковою кошторисною вартістю 15 млн грн. затверджуються центральними органами виконавчої влади та обласними державними адміністраціями за узгодженням з Мінекономіки України;

вартістю до 5 млн грн. затверджуються керівниками підприємств державної власності за узгодженням з органами вищого рівня, до сфери управління яких вони належать.