Міжнародний валютний фонд
Міжнародний
валютний фонд (МВФ) створено за рішенням Бреттон-Вудської конференції 1944 р.
На сьогоднішній день членами МВФ є 181 держава. Країни колишнього СРСР були
прийняті до МВФ у 1992 р.
Метою створення МВФ було закріплення
Бреттон-Вудської валютної системи для встановлення і коригування курсів валют,
із переходом до Ямайської системи вільних курсів фонд здійснює лише нагляд за
світовою валютною системою та станом валютних курсів.
МВФ регулює валютно-розрахункові відносини між
державами-членами та надає їм фінансову допомогу, в разі виникнення валютних
труднощів, у вигляді позичок у іноземній валюті.
МВФ організовано за принципом акціонерного
товариства, і кількість голосів країн-учасниць є їхньою часткою в капіталі
фонду. На частку США припадає 18,2% капіталу, Європейського Союзу — 26,7%.
Частка інших 22 країн становить 60,3 % капіталу фонду.
Оперативною діяльністю МВФ керує Виконавча
рада (Рада директорів), яка призначає розпорядчого директора. Рада директорів
складається з керуючих та їхніх заступників, що обираються кожною країною
терміном на п'ять років.
П'ять
держав, які здійснюють найбільші внески, є постійними членами Виконавчої ради.
Це США, Німеччина. Японія, Велика Британія і Франція.
Фінансові ресурси фонду формуються із
членських внесків країн-учасниць. Це так звані квоти, що виражені в одиницях
СПЗ (спеціальні права запозичення). Квота є ключовим елементом у системі
взаємовідносин держав-членів МВФ. За квотами визначаються не тільки голоси щодо
управління фондом, а й можливості позичати кошти. Капітал МВФ може бути
збільшений у разі:
-
прийняття нових країн-членів;
-
збільшення квот країн-членів;
-
накопичення коштів у результаті діяльності фонду.
Відповідно
до статуту МВФ держави-члени мають внести 25% квоти або 10% від своїх
золотовалютних резервів золотом, залежно від того, яка з цих сум менша. Інша
частина квоти депонується в національній валюті та використовується державою в
разі потреби.
Основним
джерелом кредитів, що надає МВФ, є власний капітал фонду та кошти, які ним
мобілізуються. Всі вони перебувають на рахунку загальних ресурсів, через який
проводяться всі фінансові операції фонду.
Залежно від мети й умов кредитування, МВФ
використовує різноманітні механізми. Як правило, країна, що потребує позички,
купує в МВФ необхідні їй валютні кошти за національну валюту. Після закінчення
терміну позички відбувається зворотний обмін (під 0,5% комісійних).
Зазвичай фонд використовує такі механізми:
-
механізм резервування. Передбачає, що країна на певний час бере свої кошти з
фонду. При цьому виплата комісійних та нарахування відсотків не здійснюються;
-
механізм кредитування. Дуже важливий канат використання загальних ресурсів
фонду: кошти в іноземній валюті, що становлять 100% квоти держави, можуть бути
нею отримані за чотири транші по 25% квоти. Кожен транш відповідає кредитній
частці. Надання кожної кредитної частки здійснюється на певних умовах. Причому
жорсткість умов при переході від перших до наступних кредитних часток зростає;
-
механізм угоди за резервними кредитами (або угода стенд-бай). Передбачає: якщо
країна відповідає макроекономічним показникам фонду, вона може отримати
визначену в угоді суму будь-коли упродовж дії угоди;
-
механізм розширеного і додаткового фінансування. Передбачає кредитування
середньотермінових програм із метою вирішення проблем із платіжними балансами,
що викликані макроекономічними чинниками. При зверненні по такі кредити країна
має надати детальну програму подолання труднощів і виходу з кризи.
Крім звичайних механізмів застосовуються
спеціальні компенсаційні механізми фінансування. Вони спрямовуються на
підтримку реформ, перехід до ринкової економіки тощо.
МВФ проводить свою політику з метою:
-
сприяння міжнародному валютному співробітництву шляхом консультацій і спільної
роботи з державами-членами;
-
підтримки міжнародної торгівлі й економічного зростання країн-членів;
-
сприяння встановленню багатосторонньої системи розрахунків задля усунення
обмежень у зовнішній торгівлі, що заважають міжнародному обміну;
-
підтримки регулярного обміну й укладання угод між країнами-членами;
-
робити ресурси МВФ "тимчасово доступними" членам під відповідну
гарантію для врегулювання проблем платіжного балансу.
У своїх рекомендаціях, які мають для
країн-позичальників обов'язковий характер, МВФ дотримується жорсткої
монетаристської політики, що вимагає:
-
забезпечення активного сальдо платіжного балансу як головного фактора виплати
основної частини боргу і відсотків;
-
стабілізації внутрішнього попиту за рахунок обмеження державних видатків;
-
використання позик на фінансування виробничої сфери, виплати основної частини
боргу і відсотків за рахунок прибутку від виробничої сфери;
-
забезпечення бездефіцитності державного бюджету за рахунок скорочення
невиправданих державних видатків та стримування інфляції;
-
проведення ефективної податкової політики, яка сприяє розвитку інвестування й
підприємництва та забезпечує збір податків для покриття державних видатків;
- стабілізації
грошового обігу, що передбачає проведення девальвації, а в окремих випадках —
грошових реформ;
-
забезпечення максимального використання ринкових механізмів конкуренції як
засобу підвищення конкурентоспроможності економіки, скасування контролю за
цінами та заробітною платою, вільного доступу на внутрішній ринок і конкуренції
з боку імпорту;
-
здійснення структурної перебудови економіки як основи довгострокового розвитку,
включаючи роздержавлення промислових підприємств, розвитку експортних галузей
за рахунок податкових стимулів і девальвації, що підвищує ефективність
експорту, сприяння припливу прямих іноземних інвестицій шляхом зниження рівня
оподаткування і надання гарантій на вивіз прибутків;
-
забезпечення стабільності політичної влади, оскільки зміна влади тягне за собою
передачу зовнішніх зобов'язань, включаючи державні позики.
|