Еволюція сучасної валютної системи

Сучасна валютна система являє собою сукупність способів, важелів та міждержавних органів, із допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий обіг у рамках світового господарства.

 Виникнення й еволюція сучасної валютної системи відображають об'єктивний розвиток процесів інтернаціоналізації капіталу, що вимагає адекватних умов у міжнародній грошовій сфері.

Офіційне визнання ця грошова система здобула на Паризькій конференції 1867 p., де золотомонетний стандарт був визнаний єдиною формою світових грошей (Паризька валютна система).

 Перевагами золотомонетної валютної системи можна назвати її універсальність і спільність національних та міжнародних розрахунків.

 Проте розрахунки золотими монетами зменшували гнучкість цієї валютної системи, яка була особливо необхідна в кризових ситуаціях, зростання золотих запасів відбувалося повільніше, ніж обсягів товарів, використання золотих монет для всіх видів розрахунків призвело до їх виведення з обігу (шляхом, осідання у громадян), що знижувало розрахункові можливості та поступово вело до відмови від жорсткого золотомонетного стандарту.

 Недоліки золотомонетної валютної системи та наслідки світової війни обумовили перехід до золотозливкової та золото девізної валютних систем.

 У 1922 р. на Генуезькій міжнародній економічній конференції країни домовились про створення нової валютної системи. За своїми ознаками вона стала грошовою системою золотозливкового і золотодевізного стандартів.

 При золотозливковому стандарті золото здебільшого застосовувалося в міжнародних розрахунках.

 При золотодевізному стандарті для міжнародних розрахунків поряд із золотом використовуються паперові національні валюти — девізи, суми яких в ідеалі мали дорівнювати золотим запасам країни, що їх емітувала.

 Але кількість грошей, що знаходилися в обігу, значно перевищувала обсяги зберігання золота. Це призводило до інфляції, а потім — і до девальвації окремих валют.

 Генуезька валютна система залишалася стабільною до 1929 p., коли розпочалася світова економічна криза. В ході кризи довіра до девіз була підірвана і Генуезька валютна система перестала існувати.

 На її базі склалися три валютні зони: стерлінгова, доларова і франка.

Валютна зона — це угруповання країн, економічно, валютно, фінансово залежних від держави, яка очолює валютну зону (держава-лідер). Метою створення валютної зони є підсилення конкурентних позицій країни-лідера на міжнародній арені. Для валютної зони характерні такі особливості:

- курс валют прив'язується до валюти держави-лідера;

- міжнародні розрахунки країн-учасниць валютної зони здійснюються у валюті держави-лідера;

- валютні резерви країн-учасниць зберігаються в державі-лідері;

- забезпеченням залежних валют є казначейські векселі та облігації державних позик країни-лідера.

Стерлінгова валютна зона, що очолювалася Великою Британією, була утворена 1931 р. До її складу входили країни Британської співдружності (крім Канади та Ньюфаундленда), Гонконг, Єгипет, Ірак і Португалія. Згодом, до неї приєдналися Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія, Греція та Іран.

Доларова валютна зона, що очолювалася США, була утворена 1933 р. До її складу входили Канада і країни Центральної та Південної Америки.

Валютна зона франка, що очолювалася Францією, була утворена 1933 р. До її складу увійшли Бельгія, Нідерланди і Швейцарія. Згодом приєдналися Італія. Чехословаччина та Польща. Під час Другої світової війни всі валютні зони перестали існувати.

 Воєнна ситуація призвела до розпаду першої валютної системи і зумовила перехід до другої валютної системи.

Друга валютна система. Офіційно була оформлена на Міжнародній валютно-фінансовій конференції ООН, що проходила 1944 р. у Бреттон-Вудсі (США) і дістала назву "'Бреттон-Вудська валютна система".

 Метою запровадження цієї валютної системи було відновлення вільної торгівлі та встановлення стабільної рівноваги системи міжнародних розрахунків на базі фіксованих валютних курсів.

 У результаті переговорів були визначені такі принципи функціонування валютної системи:

- встановлення твердих обмінних курсів валют країн-учасниць до курсу резервної валюти — долара США.;

- фіксація в золоті курсу резервної валюти;

- підтримка центральними емісійними банками країн стабільних курсів своїх валют стосовно резервної валюти за допомогою валютних інтервенцій;

- здійснення змін валютних курсів через девальвації та ревальвації;

- утворення організаційних ланок валютної системи.

Такими ланками стають Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), які мають розвивати валютне співробітництво країн і сприяти зниженню дефіциту платіжного балансу.

При збереженні в цілому золотодевізного стандарту та кінцевих розрахунків золотом, долар США був визначений світовою резервною валютою і міг обмінюватися на золото центральними банками інших країн за фіксованим курсом. Установлюватися офіційні паритети валют, що виражалися в золоті та доларах. Ринкові курси валют країн-учасниць не повинні були відхилятися від фіксованих курсів більш ніж на 1% у той чи інший бік. Поступово долар витісняв золото з обігу, і Бреттон-Вудська валютна система швидко стала доларовою.

 Друга валютна система ефективно функціонувала доти, доки золоті запаси США забезпечували обмін доларів на золото. Посилення світової конкуренції в 60-х pp. призвело до кризи Бреттон-Вудської валютної системи яка тривала майже десять років. В 1973 р. за результатами міжнародної конференції в Парижі система твердих обмінних курсів валют перестала існувати, що ознаменувало кінець другої валютної системи і обумовило перехід до третьої валютної системи.

Третя валютна система. Враховуючи зміни світової економічної ситуації, 1976 р. провідні країни на Ямайській нараді Міжнародного валютного фонду заклали основи чинного валютного механізм}, який характеризується такими ознаками:

- золото є звичайним товаром, хоч його висока ліквідність все ще змушує більшість держав відводити йому значну роль при формуванні своїх золотовалютних резервів;

- країни мають право вибору режиму валютного курсу;

- запроваджується стандарт спеціальних прав запозичення (СПЗ).

Метою запровадження СПЗ було створення універсальної світової валюти, яка замінила би золото й долари США в міжнародних розрахунках та державних резервах. Однак плани щодо створення універсальної валюти на базі СПЗ не було реалізовано. Це пояснюється тим, що МВФ та інші міжнародні організації не змогли набути достатнього впливу для ефективного регулювання світової валютної та фінансової системи.

 Водночас  правом  вибору режиму  валютного  курсу   країни скористатися повністю. 19 провідних держав, включаючи США. Канаду. Велику Британію та Японію, прийняли співвідношення валют, що залежить від попиту і пропозиції на ринку.

 Більшість країн Європейського Союзу (ЄС) заснувати валютний союз і перейшли до єдиної валюти — євро, курс якої до інших валют також перебуває у плаваючому режимі. Створення єдиної європейської валюти стаю значною подією в еволюції сучасної валютної системи та унікальним прикладом поступового переходу великої групи країн до єдиної валюти.

 При створенні ЄС перехід до єдиної валюти не передбачався. Проте після розпаду Бреттон-Вудської системи стало актуальним введення єдиної європейської валюти. В 1972 р. Рада міністрів Європейського Союзу прийняла рішення про обмеження коливання курсів основних валют у визначеному коридорі, котрий дістав назву "європейська валютна змія".

 У 1979 р. "європейська валютна змія'' була замінена на Європейську валютну систему із власною резервною валютою ЕКЮ (European Currency Unit). ЕКЮ визначалася на базі валютної корзини 12 країн ЄС. взятих із питомою вагою, пропорційною частці цих держав у ВВП Європейського Союзу. До 1992 р. ЕКЮ залишалась умовною розрахунковою одиницею.

 У 1991 р. був підписаний Маастрихтський договір, який передбачав триетапну процедуру створення єдиного європейського економічного та валютного простору на базі євро.

Перший етап (1990—1993 pp.). Упродовж цього етапу було знято обмеження на вільний рух капіталів у Європейському Союзі та реалізовано національні програми наближення грошових і бюджетних політик.

Другий етап (1994—1998 pp.). Проведена підготовка до запровадження єдиної валюти — євро. Засновано Європейський валютний інститут (що став прообразом Європейського центрального банку), сформовано критерії входження в європейський валютний союз. У результаті впровадження цього етапу в травні 1998 р. у валютний союз увійшли 11 країн Європи: ФРН, Франція, Нідерланди, Бельгія. Люксембург, Данія, Іспанія, Ірландія, Португалія, Італія та Австрія.

Третій етап (1999—2002 pp.). Упродовж третього етапу відбувся безпосередній перехід до єдиної європейської валюти, розпочато діяльність європейської системи центральних банків (включаючи Європейський центральний банк та центральні банки країн зони євро), проведено заміну національних валют та купюр на євро, конвертовано банківські рахунки на єдину європейську валюту.