Еволюція грошово-кредитної системи Франції
Із 1803
р. Франція переходить до системи біметалізму й офіційною грошовою одиницею стає
франк. За законом 1803 р. золото і срібло підлягали вільному карбуванню, а
монети з обох металів мали необмежену силу законного платіжного засобу.
У 1873 р. Франція скасовує вільне карбування
срібла й офіційно переходить до золотомонетного стандарту, який проіснував до
Першої світової війни. 1914 p., відповідно до прийнятого закону, обмін банкнот
Банку Франції на золото було скасовано.
Про масштаби інфляції у Франції в період
1913—1918 pp. свідчать такі дані: кількість банкнот в обігу зросла майже у
шість разів, сума внесків на поточні рахунки в головній комерційних банках —
майже вдвічі, а індекс оптових цін підвищився майже в три з половиною рази.
Інфляція у Франції тривала до 1926 року.
Таку тривалу інфляцію спричинили великі
витрати щодо відновлення зруйнованих під час війни територій, бюджетний
дефіцит, зростання внутрішньої і зовнішньої заборгованості, субсидії вітчизняним
компаніям.
Процес стабілізації франка почався тільки з
1926 р. Унаслідок проведення дефляційної політики грошова маса в обігу впродовж
1926—1927 pp. скоротилася, а в 1928 р. була проведена грошова реформа. В
результаті девальвації золотий вміст франка був зменшений майже в п'ять разів.
Девальвація франка узаконила конфіскацію практично всіх грошових заощаджень.
Підсумком грошової реформи 1928 р. у Франції стало введення золотозливкового
стандарту, який проіснував до 1936 р.
Золотий запас Банку Франції в період 1928—1932
pp. збільшився майже втричі. Це дало змогу Франції у 1933 р. очолити валютну
зону франка, до якої увійшов ряд західноєвропейських країн.
У 1936 р. припиняється обмін франків на золото
і відбувається девальвація франка на 25%. Незважаючи на це, французький експорт
не збільшився, що було обумовлено "валютними війнами" Великої
Британії та СІЛА. Тому для підтримки курсу франка в жовтні 1936 р. створюється
Стабілізаційний валютний фонд. Після цього Франція проводить цілий ряд девальвацій,
унаслідок чого франк до початку Другої світової війни втрачає близько 90% свого
довоєнного золотого вмісту. З 1939 р. банкнотний обіг постійно збільшується. В
період Другої світової війни інфляція у Франції посилилася через спад
виробництва, товарообігу та окупацію.
Упродовж 1945—1958 pp. Франція проводить вісім
прихованих девальвацій. Одна з них — 1958 р. — відіграла визначальну роль у
посиленні експорту французьких товарів на світовий ринок.
У 1963 р. французький уряд проголосив план
стабілізації, який передбачав блокування роздрібних цін і заробітної плати,
обмеження банківських кредитів, підвищення дисконтної ставки Банку Франції, а
також заходи зі скорочення бюджетного дефіциту шляхом значного збільшення
податків.
Найбільших труднощів країна зазнала наприкінці
60-х — на початку 70-х pp., у період загострення світової валютно-фінансової
кризи, яка спричинила зниження темпів зростання, дефіцит платіжного балансу,
відплив капіталів, скорочення золотовалютних резервів, знецінення франка.
У 1971 — 1974 pp. створено подвійний валютний
ринок (тобто Франція проводить політику подвійного курсу — занижений і
ринковий):
- щодо
поточних операцій зовнішньої торгішіі курс франка підтримувався на заниженому
рівні, що стимулювало експорт Франції;
- щодо
фінансових операцій курс вільно коливався залежно від попиту та пропозиції.
У
1973—1983 pp. країна переходить до вільного режиму курсу валют. Із 1983 р.
вводяться валютні обмеження, які скасовуються 1992 р. при вступі до
Європейського Союзу.
Франція тривалий час очолювала зону франка. Це
валютне угруповання сформувалося ще до здобуття французькими колоніями
незалежності. В зону цієї грошової одиниці, крім Франції, ввійшли її
колоніальні території — Алжир, Марокко, Туніс, Того, Камерун та ін., а також
департаменти Франції (Гваделупа, Гвіана, Мартиніка, Реюньйон). Усередині цієї
зони провідну роль відігравав французький франк, всі інші країни тримати свої
резерви у цій валюті, а курси власних грошових одиниць стосовно французького
франка фіксували на визначеному рівні, що не ми бути змінений без згоди
Франції.
Управління валютними резервами країн зони
надавало Франції значні переваги. Зі здобуттям незалежності й самостійності
колишні французькі колонії стали створювати самостійні грошово-кредитні
системи. Зона франка втратила своє значення на початку 70-х pp. у зв’язку зі
змінами у світовій валютній системі і прийняттям у 1976 р. Ямайської угоди, що
перевело міжнародні розрахункові відносини на національні кредитні гроші
провідних західних країн.
|